«Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли» (Йо.15,16)
Монаші обіти як відповідь Христу
на заклик бути свідками та знаком майбутнього віку.
До 130 річниці складення довічних обітів Андреєм Шептицьким, василіянином, священником та єпископом – митрополитом Української греко-католицької Церкви.
Вступ.
Знакові історичні події в житті визначних представників Церкви та українського суспільства повинні стати для теперішньої спільноти засобом і допомогою, щоб аналізувати та робити висновки про актуальні проблеми та потреби. Складення довічних обітів Андреєм Шептицьким знаменує початок його широкомасштабної діяльності для українського народу і Церкви в парадигмі монашого служіння і жертви. Тому сьогодні варто проаналізувати покликання до богопосвяченого життя теж у ХХІ столітті та смисл і завдання сучасного чернецтва.
Очевидно, що ще із прадавніх часів кожен народ на землі не був однотипною масою, а тому потребував, погоджувався чи обирав, провідників і лідерів, більш розважливих, більш досвідчених і більш рішучих осіб з поміж себе. Певною мірою, винятком був Ізраїльський народ Старого Заповіту. Унікальність старозавітного Ізраїля в тому, що сам Всевишній Господь безпосередньо обирав тих, хто тільки з часом міг стати авторитетом для народу, часто всупереч їхньому попередньому бажанню і великому страху на початку своєї місії. Через них безпосередньо Бог звертався до свого народу, а люди їх називали пророками. Вони були зовсім різними за віком, соціальним станом, родом занять. Їхній стиль життя і проповідь спонукали до застанови народ, який неминуче прагнув сам вирватися з-під Божої опіки і вершити власну долю, забуваючи про Того, хто за нього заступався, дарував перемоги і прагнув дати їм більше та краще, ніж вони для себе уявляли.
Певним збірним образом усіх пророків можна вважати Іллю, якого Cвятий папа Іван Павло ІІ, базуючись на святотцівській традиції, вважає праобразом і зразком для майбутнього християнського монашества. Про стиль життя пророка Іллі Святе Писання каже так: «Він жив у присутності Божій і в мовчанні роздумував над Божим переходом, він заступався за свій народ і без страху звіщав Божу волю, він обороняв Божі права і заступався за бідних перед сильними світу цього» (1Цар.18-19)[1].
З приходом Ісуса Христа долаються етнічні межі приналежності до Божого народу. З цього часу всі, що хрестилися в ім’я Пресвятої Тройці і хто бере участь у святих Тайнах Євхаристії, встановленої як знак вже Нового Завіту на останній вечері перед стратою Христа, повноцінно належать до нового народу Божого, яким є Церква. Цей новий Божий народ є ієрархічно впорядкований, але не в залежності від ступеня відповідальності, в ньому всі є однаково любленими Божими дітьми, що покликані до святості. Сучасне навчання Церкви саме на богопосвячених осіб покладає першочергове завдання бути внутрішніми світилами святості для всіх членів Церкви, як ієрархії, так і мирян, через дотримання трьох євангельських рад: чистоти, убозтва і послуху.[2]
Чистота.
Найбільш характерною ознакою життя богопосвяченої особи є її добровільна відмова від подружнього життя, що неминуче викликає реакцію захоплення і схвалення, чи навпаки, засудження і відкинення, у знайомих чи незнайомих їй людей.
Для того, щоб зрозуміти суть проблеми, пов’язаної із обітом чистоти, слід пильніше приглянутися до наслідків первородного гріха Адама і Єви. Насправді, коли ми читаємо в книзі Буття про подію гріхопадіння наших прародичів, зауважуємо, що за їхньою помилкою стоїть великий обман. Лукавий зумів переконати людину в тому, що Господь не є її абсолютним добром, тобто Творцем і партнером, який радо ділиться своєю любов’ю зі своїм створінням, а навпаки, диявол похитнув довір’я до Бога і переконав людину, що Бог є її конкурентом[3], який прагне забрати чи не допустити, щоб людина взяла щось, що нібито їй належить і що нібито мало б принести більше щастя. Внаслідок сумніву в Бозі в людську природу приходить страх за втрачену любов, страх, що її вже ніхто не зможе так любити окрім Бога, від якого самі ж відмовились. І коренем пристрасті нечистоти є бажання компенсувати втрачену любов Божу через людські відносини[4], тобто заміна суб’єкту любові. Тому в Євангелії Христос каже: «Хто любить батька і матір більше ніж мене, той мене не достойний» (Мт.10-37). Як бачимо, навіть чудові сімейні відносини не є цілком достатніми і не можуть загоїти рани первородного гріха. Тому богопосвячена особа через обіт чистоти найперше сама віддається в руки безмежної Божої любові і нагадує іншим, звідки цю любов черпати.
У 60-ті роки ХХ століття відбулась так звана «сексуальна революція», яка неминуче повпливала на формування світогляду цілих поколінь, і до сьогодні багато недобрих її плодів уже ввійшли чи лобіюються на законодавчому рівні багатьох держав світу. За таких обставин ще більше здається дивним те, що сучасна людина прагне скласти обіт чистоти. Саме так, адже «Христос вчора й сьогодні той самий повіки» (Євр.13.8), і євангельське покликання він дає так само, як і колись рибалкам на березі Галилейського озера. Однак, справжнім викликом є створити правильні умови для індивідуального пізнання мотивації власного покликання та умови для добровільного здобування чесноти чистоти. Сучасне вчення Католицької Церкви наголошує на важливості сприятливої атмосфери у спільноті задля здобування ченцями цієї чесноти. Особливу роль і обов’язок вчення відводить настоятелям, коли каже: «Нехай … всі пам’ятають, а особливо настоятелі, що чистоти надійніше дотримуються тоді, коли між членами інституту в їхньому спільному житті панує справжня братня любов»[5].
Ще чотириста років тому реформатор василіянського життя митрополит Йосип Рутський також акцентував увагу на комплексному підході і створенню відповідних умов для плекання чесноти чистоти, зокрема у своїх правилах він каже: «Тому що чернече життя зображає ангельське, то слід берегти серце від усього, що заплямлює душу, як напр., злість, зависть, ненависть… Кожний чернець повинен плекати органи чуття, плекати покору, скромність і поміркованість … зокрема у їжі і питті… практикувати умертвіння тіла постячи і покутуючи … намагатися бути постійно зайнятим…та бути дуже обережним у приставанні з жінками»[6]. Як бачимо, виконання обіту чистоти потребує дуже прискіпливого і чесного аналізу тенденцій у серці богопосвяченої особи. Особливо важливим, на наш погляд, є наявність у спільноті порозуміння і злагоди. Саме тому великий митрополит Йосип Рутський, пишучи правила, починає із викорінення заздрості і злості.
Тому можемо сказати, що життя у досконалій чистоті – це свідчення сили Божої любові, яка діє у немочі природи людини.[7] За словами Івана Павла ІІ «богопосвячена особа доводить, що те, що більшість людей вважає неможливим, за благодаттю Господа Ісуса Христа стає можливим, і є джерелом правдивого визволення. Так, у Христі можливо любити Бога всім серцем, ставлячи Його понад будь яку іншу любов, і таким чином любити кожне творіння у свободі Божій»[8]. Чи як каже документ про оновлене богопосвячене життя, що чистота звільняє серце людини для того, щоб воно сильніше палало любов’ю до Бога і до всіх людей[9].
1889р., Прилбичі. Андрей Шептицький під час відвідин родинного дому у Прилбичах
Убозтво.
Сучасний світ абсолютно помилково часто зводить завдання Церкви і чернецтва до доброчинної, харитативної діяльності. Але людина і далі стоїть перед викликом смислу і мети власного життя, і відповідь на ці виклики дає Христос через свій приклад, смерть та воскресіння. Тому він кличе учнів, щоб після його вознесіння, покликані продовжили його свідчення.
Одним із найбільш виразних знаків відповіді на заклик Христа є чернецтво. Адже у ньому «Навіть незалежно від служіння убогим, євангельське убожество є цінним саме по собі, бо наслідування убогого Христа виконує перше із Блаженств. Його основне значення – свідчити, що справжнім скарбом людського серця є Бог. Саме тому євангельське убожество рішуче виступає проти поклоніння мамоні і стає пророчим закликом, спрямованим до розвиненого суспільства, яке може втратити почуття поміркованості й усвідомлення суттєвої цінності речей»[10].
Протилежністю до євангельського убозтва є захланність. Це пристрасть, яка постає із хибного переконання чи прихованих порухів людського серця, що джерелом безпеки людини є щось матеріальне. І тільки за його наявності людина може бути щасливою. Проблема починається тоді, коли ціллю життя людини є накопичення матеріального задля накопичення, а не для використання на власне добро та добро іншим.[11]
Розуміння обіту убозтва може бути і, будьмо відвертими, є для багатьох досить спекулятивним. Адже непросто сьогодні, живучи у споживацькому суспільстві, розрізнити необхідність від примхи, чи достаток від розкоші. На нашу думку, розвиток чесноти убозтва дуже залежить від схильності людини до вдячності у світлі отриманих від Бога через людей матеріальних благ і можливостей. Євангельський Христос є завжди вдячний небесному Отцеві за всі дари, саме тому вміє цінувати їх і вчить нас зауважувати через кожний Божий дар Його любов до нас.
Як висновок, треба сказати що убозтво богопосвяченої особи береже її серце від оманливого відчуття самодостатності, допомагає прийняти Бога як єдиного, хто дарує блага і дає радість вдячності та розуміння Божого супутництва і Батьківства в земному житті.
Послух.
Мабуть не помилимося, коли назвемо обіт послуху найважчим для сприйняття. Адже Творець наділив людину розумом і волею, і в обіті послуху ми не можемо зректися того, що нам дав сам Господь, але ми можемо тільки добровільно подарувати Йому те, що Він подарував нам. Очевидно, що найбільш яскравий приклад показує нам сам Христос перед своїми муками, коли звертається до Отця зі словами «Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша мене. Однак не як я бажаю, лише – як ти!» (Мт.26,39). Будучи боголюдиною, Ісус Христос свою людську волю підкорив божественній, довірившись драматичній пропозиції небесного Отця. Про цей момент в історії людства сказав Максим Ісповідник, що ми всі були спасенні людською волею Христа.
Церква нас навчає, що Христос, розкриваючи таїнство Отця і Його любові до людей, відкриває одночасно таїнство людини, ким вона є[12]. І якщо Христос є досконалою моделлю для людини, то для кожного цілком природнім є слухати і виконувати Боже Слово, і не природньо відмежовуватись від нього. Саме так насамперед із Божого слова і послуху йому постає Церква як спільнота тих, які слухають Боже слово і його зберігають. (Пор.Лк.8,21). І навіть найвищий уряд в Церкві здобуває свій авторитет завдяки Божому слову та зобов’язаний слухатись, оскільки колегія єпископів на чолі з наступником служіння апостола Петра «…не стоїть понад словом Божим, а йому служить, навчаючи лише того, що було передано»[13].
Кожен авторитет у Церкві, від Вселенського Архиєрея і аж до настоятеля маленького монастиря, має слухати Боже слово і його зберігати. Натомість, богопосвячені особи окремо через обіт послуху «прагнуть виявити своє синівське ставлення до Отця, і на цій основі приймають Його волю як щоденну поживу»[14].
У наших василіянських правилах все той же митрополит Йосип Рутський, аргументуючи потребу послуху в спільноті, наголошував так: «Чернець буде пам’ятати про те, що Бог веде людей за допомогою людей».[15] Разом із цим, у правилах передбачено, що кожний чернець має адекватно і второпно оцінювати кожне розпорядження настоятеля, про що свідчить правила 1 і 13, які кажуть, що настоятеля треба слухати в усьому, що не суперечить заповідям.[16] Отже, ця норма захороняє богопосвячену особу перед будь якими проявами сліпого фанатизму.
Справжнім мистецтвом для настоятеля у спільноті є поєднання індивідуальних ініціатив та їхнє схвалення чи відхилення. Тому навчання Церкви запевняє, що «ті, які виконують послух, можуть бути певні, що дійсно беруть участь у місії та йдуть за Христом, а не за власними бажаннями і мріями.»[17]
На нашу думку, справжній послух існує тільки тоді, коли чернець не має страху перед настоятелями і цілком свобідно береться виконувати їхні розпорядження. Навіть терплячи незручності, він все одно відчуває радість синівського послуху самого Христа. Бо підкорення Христа волі Отця засвідчує, що не існує суперечності між послухом і свободою.[18]
Висновок.
Євангельські ради не слід вважати запереченням людських цінностей, таких як Богом дана статевість чи природнє прагнення мати сім’ю, як правомірне прагнення здобувати і володіти матеріальним майном чи самостійно приймати рішення. Правильне розуміння євангельських рад має щонайменше подвійну ціль. А саме, по-перше, вони допомагають людині не легковажити ранами первородного гріха, які без належного контролю можуть нанести шкоду як особисту, так і у відношенні до інших людей. А по-друге, тут хочемо підкреслити, що життя відповідно до євангельських рад, хоча й стверджує цінність сотворених речей, однак постійно нагадує про Бога як Творця цих речей, який завжди є абсолютним добром, якого прагне людина.[19]
Тому навчання Церкви нам говорить так: «Євангельські ради чистоти, посвяченої Богові, вбогості та послуху, що ґрунтуються на Господніх словах та прикладах …, це божественний дар, який Церква отримала від Господа свого і завжди зберігає завдяки його благодаті»[20]. А прийняття євангельських рад, хоч і вимагає зречення благ, які без сумніву є цінними, однак таке зречення не перешкоджає справжньому розвитку людської особи, а навпаки – найвищою мірою йде на її користь.[21]
У нашому світі, де знаки Божої присутності часто видаються затертими, дедалі більшою стає потреба переконливого пророчого свідчення богопосвячених осіб, свідчення передусім першості Бога і майбутніх Благ.[22]
о. Лазар Громадський, ЧСВВ
о. Корнилій Яремак, ЧСВВ
На фото: Кристинопіль, бл. 1899 року. Сидить у центрі – о. Андрей Шептицкий, ліворуч від нього о. Василь Чарнецький, парох с. Сілець Белзький (кавалер ордена Франца Йосифа, від 2 грудня 1898), праворуч від Шептицького єзуїт, ймовірно, тодішній ректор монастиря о. Станіслав Ліц, крайній сидить о. Юліян Дацій. Стоять зліва направо: 1-й – о. Макарій Каровець, 6-й – о. Анастасій Калиш, 7-й – о. Мар’ян Повх, 9-й – о. Софроній Соколовський, крайній справа – о. Арсеній Лозинський.
1 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 84
2 Пор. ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita сonsecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 32
3 Пор. ЛУЦАЖ, Станіслав, «Головні гріхи та блаженства» /переклад Кривобочок Олег, Свічадо, Львів, 2011, ст. 8
4 Пор. ЛУЦАЖ, Станіслав, «Головні гріхи та блаженства» /переклад Кривобочок Олег, Свічадо, Львів, 2011, ст. 27
5 ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Perfectae Caritatis, Декрет про оновлення чернечого життя в сучасних умовах, Рим, 1965, 12
6 ПІДРУЧНИЙ, Порфирій, ЧСВВ, «Василіянський чин від Берестейського з’єднання (1596) до 1643 року» у: Нарис історії Василіянського чину святого Йосафата, Analecna OSBM, Рим, 1992, ст. 124
7 Пор. ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 88
8 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 88
9 Пор. ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Perfectae Caritatis, Декрет про оновлення чернечого життя в сучасних умовах, Рим, 1965, 12
10 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 90
11 Пор. ЛУЦАЖ, Станіслав, «Головні гріхи та блаженства» /переклад Кривобочок Олег, Свічадо, Львів, 2011, ст. 10
12 Пор. ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Gaudium et Spes, Пастирська конституція, Рим, 1965, 22
13 ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Dei Verbum, Догматична конституція, Рим, 1965, 10
14 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 91
15 ПІДРУЧНИЙ, Порфирій, ЧСВВ, «Василіянський чин від Берестейського з’єднання (1596) до 1643 року» у: Нарис історії Василіянського чину святого Йосафата, AnalecnaOSBM, Рим, 1992, ст. 124
16 ПІДРУЧНИЙ, Порфирій, ЧСВВ, «Василіянський чин від Берестейського з’єднання (1596) до 1643 року» у: Нарис історії Василіянського чину святого Йосафата, Analecna OSBM, Рим, 1992, ст. 124
17 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 92
18 Пор. ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 91
19 Пор. ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 87
20 ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Lumen Gentium, Догматична конституція, Рим, 1964, 43
21 Пор. ВАТИКАНСЬКИЙ СОБОР ІІ, Lumen Gentium, Догматична конституція, Рим, 1964, 46
22 ІВАН ПАВЛО ІІ, Vita consecrata, Апостольське повчання, Рим, 1996, 85
Джерело публікації: osbm.in.ua