15.7 C
New York
26 Вересня, 2021
З життя Церкви

Про дитинство, кавуни і римські студії – інтерв’ю з Апостольським Екзархом Владикою Діонісієм Ляховичем

2 липня 2021 року Апостольський Екзарх для українців-католиків в Італії Преосвященний Владика Діонісій Ляхович святкує своє 75-річчя. Напередодні цього ювілею ми вирішили розпитати єпископа про маловідомі факти його біографії, якими він радо поділився під час цього інтерв’ю.

Преосвященний Владико, через декілька днів Ви святкуватимете свій 75-й день народження. Повертаючись у пам’яті до періоду Вашого дитинства, поділіться, будь ласка, спогадами про місцевість, де Ви народилися і виросли? Якою була місцева українська еміграція, у чому полягала її особливість?

Так, я би хотів розповісти про особливість моєї місцевої української спільноти, де я народився. Дата мого народження: 2 липня 1946 року у колонії Блей Помбас, район Ітайополіс, штат Санта Катарина, Бразилія. Моя колонія почала своє становлення з кількох родин, які виїхали з Ірасеми в 30-х роках минулого століття у пошуку нових земель.  Бразильський уряд поселив в Ірасемі та на околицях частину українських іммігрантів, які приїхали до Бразилії наприкінці 19-го і початку 20-го століть. Населення зростало і земельні ділянки ставали меншими, тож наші люди почали шукати інших земель. Багато відважніших людей виїхали шукати нових просторів, зокрема у ще незаселених урожайних червоноземах західного штату Парани, де сьогодні вже постали великі міста, такі як Каскавел і Пато Бранко. Ті господарі, які не відважилися пускатись далеко, як мої діди, переселились в гори поза ріку Ітажаї, створюючи нові поселення. Таким чином постали Блей Помбас, Кравейро, Колорадо, а згодом ще  інші поселення, які і сьогодні належать до ірасемської парафії.

Мої батьки жили практично на краю пралісів, у гірській околиці.  Важкою була праця. Батьки брали мене з собою на поля, а  згодом вже і моїх менших братчиків і сестричок. Я мусів давати собі раду з ними на полях посеред спекотного сонця, комарів. На початках хата моїх батьків була двокімнатною, окремо була кухня з припічком. Згодом, після смерті мого діда Ляховича, батько перебрався до його помешкання, де вже були кращі умови. Подібний стиль життя мали всі інші українці, які жили по колоніях. Вони не мали жодної підтримки від держави. Інші народи діставали якусь допомогу від країн свого походження, такі як німці, італійці, а українці не мали своєї держави. Проте наші люди дбали насамперед, щоб збудувати церкву і школу. У моїй колонії на початках школа служила також за церкву. Згодом, своїми силами і з допомогою майстрів збудували першу дерев’яну церкву, на місці якої зараз є велика церква з гарним іконостасом. Сьогодні все радикально змінилось. Кожна сім’я має всі побутові вигоди, машини, техніку на полях, інтернет, соціальне і санітарне забезпечення. Діти вже навчаються в університетах.

Владико, що можете розповісти про свою родину?

Я народився в економічно бідній, проте у  добрій християнський родині. Через два дні після народження мене хрестили. Кожного вечора ми навчалися катехизмових правд і перед сном спільно молилися. Удома я говорив з батьками тільки українською мовою, а португальську вивчив тоді, коли почав ходити до школи, яка була через три кілометри від помешкання батьків. Пам’ятаю, що коли ми поверталися назад, щось їхало і гуділо. Ми повтікали до лісу, а це була перша вантажівка, що заїхала на колонію… Іншого разу, повертаючись додому, я впав просто на ядовиту гадюку, але вона мене не вкусила.

У 1962 році Ви вступили на новіціят до Чину Святого Василія Великого. Що спонукало Вас стати на дорогу священства і богопосвяченого життя?

 Пригадую собі таку картину, досі свіжу. Мій дідо, Теодор Ляхович, посадив кавуни, і першого, що дозрів, поділив на половину; одну частину приніс мені, кажучи: «Ця половина кавуна буде для мого майбутнього ксьондза». Мені ці слова глибоко закарбувались у серці… Десь через два чи три роки о. Петро Бальцар, ЧСВВ, збирав хлопців до семінарії по ірасемських колоніях, але мене не покликав. Мені було шкода, тоді мій тато попросив о. Петра, щоб мене також взяли, і  він радо погодився.

Хлопці збиралися в одної сім’ї, що мали вантажівку, якою везли нас до Прудентополісу, у штаті Парана, приблизно 250 кілометрів від Ірасимської парафії. Подорож тривала майже цілий день. Коли хлопці вже мали вилазити на вантажівку, прийшла жінка власника і почала «пророкувати» хто ким буде з тих хлопців. Різними були прогнози. А в кінці, вона показала пальцем на мене і сказала: «З того нічого не буде!». Єдине знаю, що, крім мене, ніхто з цієї групи не став священником. Цей прогноз жінки сильно вдарив по мені, але мене не захитав. У малій Семінарії було важко з наукою, але протягом цих чотирьох років я навчився читати книжки, зокрема українську літературу:  Гоголя, Ольгу  Кобилянську, Андрія Чайківського. Завдячую о. Атанасієві Купіцькому, який навчив мене любові до української літератури. Після тих чотирьох років малої Семінарії я вступив до Новіціяту Отців Василіян, у містечку Іваї. На Новіціаті, зваживши на успіхи у навчанні, настоятелі мене та Сотера Шідлара обрали на студії до Риму.

Відтак, розпочалася мандрівка до Вічного Міста, яка триває і по сьогодні. Владико, які цікаві моменти Ви можете пригадати про римські студії?

Ми приїхали до Риму в середині листопада. Це було дуже пізно, бо академічний рік почався на початку жовтня. Ледве нас вписали до Інституту св. Анселма, Монахів Бенедиктинців. Майже всі професори були німцями, в інституті викладали теологію високого рівня, я нічого не розумів… Через місяць один професор вже ставив іспити, семінари тощо… Мені захотілося повернутися туди, звідки приїхав. Наприкінці року я все таки склав усі іспити. Наступні роки вже були кращими. Я полюбив Рим, проте як кажуть італійці: «Roma veduta fede perduta». Студії теології мене поступово вводили в кризу віри, у мене були думки залишити монашество і дорогу до священства. Згодом, криза ще більше поглибилась. Закінчивши студії теології, я попросив о. Атанасія Великого, ЧСВВ, тодішнього Протоархимандрита, щоб під час літних вакацій поїхати працювати до Німеччини, як це робили студенти інших Інституцій. Протоархимандрит мені дозволив, але просив, щоб я знайшов когось до компанії. Зголосилось аж троє. Праця на фабриці була досить важкою. У вільний час я читав книжку французького бібліста П. Тіволіє, під назвою «Зроби перехід!» Ця книжка допомогла мені зробити перехід і вирішити повністю посвятити себе Богові. Повернувшись до Бразилії я подав прохання на дияконські та ієрейські свячення, а під час покладання рук святителя, єдине, що просив, щоб Святий Дух мене провадив, а моє життя було виключно служінням Богові і Церкві. Послідовно моїм єпископським девізом став уривок з Євангелія: «Я між вами, як той, що служить». Незадовго, через вісім років після ієрейських свячень, я знову повернувся на студії до Риму на спеціалізацію з філософії у Григоріанському університеті, де вивчав різні течії атеїзму і пошук шляхів чесного діалогу з ними.

Зі скількома Римськими Архієреями Ви зустрічалися впродовж довгого перебування у Вічному Місті? Що найбільше запам’яталося із цих зустрічей?

Перший Римський Архієрей, з яким я мав нагоду зустрітися, був святий Папа Павло VІ, це сталось у Ватикані влітку 1969 року. Папа Монтіні тоді  приймав членів Генеральної Капітули. На цій аудієнції були присутні також василіянські студенти, які допомагали членам Капітули. Тоді я мав нагоду перший раз  поцілувати руку Папи. Монтіні був  наступником святого Папи Івана ХХІІІ, який отримав від нього нелегкий виклик – довести до завершення Другий Ватиканський Собор. Він опублікував першу енцикліку «Ecclesiam Suam», відому як «Енцикліка про діалог зі світом». Проте цей Папа ще більше відомий енциклікою «Humanae Vitae» («Людське життя») 1968 року, яка викликала чимало полемічних дискусій та критичних суджень, що тривають до сьогодні. Я поважав цього Папу і його смерть 6 серпня 1978  була для мене неначе смерть якоїсь дуже близької особи.

Згодом я мав багато зустрічей з Папою Іваном Павлом ІІ. З ним зустрічався, коли був другий раз на студіях у Римі, під час його візиту до Бразилії, і багато разів будучи Протоархимандритом ЧСВВ, а під час проголошення блаженними українських новомучеників у Львові, співслужив з ним на львівському іподромі.  Цей Папа, слов’янин, з комуністичної держави, прискорив процес розпаду Радянського Союзу і повернення релігійної свободи на всій пострадянській території. Його діяльність сильно вплинула на моє життя, зокрема його апостольські повчання і листи про богопосвячене життя, які я дуже цінував, були тим фактором, котрий також вплинув на мою місію в Україні.

Ще тісніші контакти у мене були з Папою Бенедиктом ХVІ. Першою книгою, яку я прочитав коли приїхав на студії до Риму, був саме твір Йосифа Рацінґера «Вступ до християнства», а згодом я слідкував за його творами до того часу, коли почав викладати в Інституті Теології у Куритибі. Коли Папа опубліковував якийсь документ, то студенти казали, що Папа у такий спосіб відписав мені. Під час візиту українських владик до Ватикану ad limina Apostolorum (Візит до апостольських порогів), я мав нагоду бути перекладачем для Папи. Однак, я вже був особисто знайомий з Папою Рацінґером, коли він ще був кардиналом. Одного разу я мав нагоду з ним довше спілкуватись в аеропорту Ф’юмічіно і їхати разом до Мюнхена.

Також я добре знайомий з Папою Франциском. Наше знайомство стало ще ближчим, коли розпочався процес створення нашого Екзархату. Коли Папа Берґольйо відвідав Собор Святої Софії у Римі у 2019 році, присутні єпископи мали нагоду бути разом з ним за столом за філіжанкою кави і обговорювати різні питання. Я багато разів з ним зустрічався, а зараз Він, побачивши мене, вітається, кажучи: «Слава Ісусу Христу!» чи «Христос Воскрес!» Часто цитую Папу Франциска у своїх проповідях і науках, вважаю, що він є особою Духа Святого і відповіддю на сучасні проблеми Церкви та світу.

Преосвященний Владико, у 90-х роках Ви приїхали в Україну. Які відчуття Вас тоді охоплювали? З якими труднощами зіткнулися?

Перший раз я приїхав до України наприкінці червня 1988 року з нагоди тисячоліття Хрещення України, як турист. Був надзвичайно вражений країною моїх прадідів. Іншим було враження, коли я приїхав як місіонер, наприкінці вересня 1991 року, одразу після проголошення Незалежності України. У мене було завдання організувати студії для студентів-василіян. Моїм великим щастям було те, що разом зі мною приїхав вже покійний о. Тарас Олійник, і ми один одного підтримували. Нас поселили у розбитому Крехівському монастирі, де почалися ремонти. У моїй кімнаті та в храмі не було утеплення. Інший режим їжі і побуту, зима притискала… Тоді я зазнав переохолодження і мене відігрівали в Жовківській лікарні. Разом з о. Тарасом ми почали викладати для шістьох студентів, між якими був Дмитро Григорак, зараз Бучацький єпарх. Через три місяці нас обох і ще шістьох студентів перевели до Жовківського монастиря, де побутові обставини були ще гіршими від Крехівського монастиря. Незважаючи на це, мене вразила побожність народу, його доброта. Я радо слухав сповіді. Сповідав людей цілу ніч у Крехові на відпусті на «Теплого Миколая». Крім викладів, мене запрошували на різні доповіді, реколекції, і я дуже любив спілкуватися з народом та студентами. Перший період закінчився в липні, бо я приїхав тільки на один академічний рік. Я повернувся до Бразилії, а на моє місце настоятелі відправили о. Атанасія Купіцького. Йому було важко пристосуватися до побутових умов Крехова, і через три місяці він повернувся до Бразилії. Тоді на мене випала доля повертатися назад, після чого моє життя назавжди зв’язалось з Україною.

Джерело: Апостольський екзархат для українців католиків

візантійського обряду в Італії

Related posts

Папа Франциск разом з новими кардиналами відвідав Венедикта XVI

admin

Як відбувається зростання у вірі і чи для цього необхідно причащатися Тіла і Крові Господніх?

admin

Папа до молоді: Наважтеся іти за Ісусом

admin