26 квітня 1986 року сталася найбільша техногенна катастрофа, пов’язана з ядерною енергетикою – вибух на 4 енегроблоці Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС). Безвідповідальність керівництва, непідготовленість до ліквідації наслідків аварії та зневажливе ставлення до народу призвело до важких наслідків, які український та інші народи ще довго будуть пізнавати і переживати їх наслідки.
Сьогодні ми згадуємо всіх постраждалих, які втратили рідну домівку, батьківщину, часто здоров’я; згадуємо із вдячністю всіх людей, які працювали над ліквідацією наслідків аварії – ліквідаторів, які ішли у небезпечні зони для того, щоб обмежити небезпеку та забезпечити спокійне життя іншим людям; згадуємо всіх тих, які відійшли до вічності – які загинули в перший час після аварії, ті, які йшли в небезпечні зони і померли внаслідок отримання великих доз радіації, і всіх тих, які упокоїлися в Бозі внаслідок цієї жахливої катастрофи.
В цей день ми єднаємося у молитві за всіх – за покійних і за живих, віддаємо все Богу в руки в надії, щоб ніколи і ніде такі і подібні аварії не сталися.
У ліквідації наслідків катастрофи брали участь наші ченці. Ми віднайшли лист, який о. Матей Гаврилів, ЧСВВ, переслав до греко-католиків у Галичину із зараженої чорнобильської зони. Вже проминуло півтора року від самої аварії, але небезпека нікуди не пропала. Цей лист – не спогад, а живе свідчення очевидця із того часу і місця.
Чорнобиль 20 жовтня 1987 року
Слава Ісусу Христу!
Дорогі мої, давно вже мені докоряє сумління за те, що не написав Вам листа. Нас тепер розділяють сотки кілометрів, але духом я завжди з Вами й у молитвах спогадую Вас усіх, і хвилююся за успіх нашої справи тут на землі, й за кінцевий результат наших змагань – щасливе майбуття у Царстві Божім.
Господь так покерував, слава Йому, що мені довелося жити тут, на Чорнобильській землі, нашій українській землі, просякнутій радіацією, а також тривогою, пóтом і сподіванням тих, що тут працюють для очищення України від наслідків страхітливої аварії, сподіванням, що наше майбутнє буде кращим і що здоров’я буде збережене.
«Кожна людина – це перш за все історія» – під таким гаслом була опублікована моя автобіографія, а тепер очікується її продовження, а навіть, як Бог благословить, то й окрема книга про «зірку Полинь». Для цієї мети назбирав вже багато цікавих спостережень та фактів. Гадаю, що ця мета буде осягнута у недалекому майбутньому.
Тепер коротко про себе. 09.09.87 щось із 110 львівських прибули із Білої Церкви у військову частину №43187, що розташована в лісі, у 50-ти кілометрах від Чорнобильської АЕС. Серед них із Миколаївського району 7 чоловіків, в тому числі я та ще один мій сусід й однокласник із Рудник – Богдан Дощин. Сюди потрапляють мужчини віком від 30 до 45 років. Батьків тридітної сім’ї не забирають, а тільки тих, що мають одну або дві дитини. Наша частина формується із військовозобов’язаних з територій Прикарпатського військового округу і називається полком. Таких полків довкола Чорнобильської АЕС щось із 60, котрі сформовані різними військовими округами. Чим ми займаємося? Найголовніша робота – це захоронення заражених об’єктів: техніки, будинків, лісу у спеціяльні вириті котловани. Уся околиця поділяється на т.зв. зони в залежності від ступеня радіації, а саме: 0 зона – це зона підвищеного контролю, 1 зона – це зона 30 км, 2 зона – 20 км, 3 зона – 10 км довкола Чорнобильської АЕС. У 0 зоні зарплата подвійна, у 1-ій – потрійна, у 2-й – 4-хкратна, у 3-й – 5-тикратна. Це означає, що приїхавши на роботу, можна отримати досить великі гроші.
До цього часу я працював кочегаром на кухні, відтак з котлами на твердому паливі, а тепер перейшов на котельню з рідким паливом у 0 (нульовій) зоні, яка огріватиме щось із десять хаток та т.зв. ОПС (омивочно-перепускну станцію), де будуть митись під душем ті, що повертаються з робіт у зоні 3-й, 2-й чи 1-й. Ця ОПС розташована від нашої частини кілометрів із 20-ть, і нас десять чоловік там буде жити, як сказав командир полка, місяців зо два, а відтак відпускають додому. Неподалік від ОПС розташоване село Старі Соколи, де є пошта, телефон, клуб, бібліотека, крамниці, а це багато означає, особливо для мене, як священика.
До цього часу я тільки один день не відправив Служби Божої, а саме в той день, коли приїхали в Білу Церкву, а так кожного дня молився в лісі, або неподалік у селі, де живуть старенькі бабці (православні), що вірять в Бога, мають ікони, а також досить тверезий погляд на православних батюшок.
Як приїхав, то через деякий час звернувся до командира, щоб надав мені кімнату для відправлення Служби Божої, але той сказав, що на такий крок не піде і запропонував мені молитись у лісі, що я до тепер й роблю, бо погода тут чудова, співають пташки, за престіл служить гілля дерев, а за храм галявина із голубим куполом небес.
Все більше переконуюсь, що Ісус Христос і Пречиста, Непорочно Зачата Діва Марія, чудово піклуються своїми священиками. Відношення із моїми товаришами по роботі, як також із командирами, хороші, хоч усім догодити важко. Моральний клімат тут важкий, особливо переважає примітивізм бесід на сексуальні теми й агресивність, що виражається переважно у нецензурщині. Майже всі знають, що я є католицький священик, котрий покинув православіє. Дуже мені допомагає те, що велися передачі про мене по радіо «Свобода», яке багато з тут перебуваючих слухали. Хотілося б, за ласкою й допомогою Божою, залишити тут хороший слід по собі й націлити людей на пошуки тої Правди, що повнота її знаходиться в св. Католицькій Церкві, до котрої ми маємо велике щастя належати і котра дає людині міцний фундамент святої віри й морального життя. Прошу це дуже цінити як особливіший вияв Божої любови. Прошу пам’ятати наше гасло: «Міцно вірити й не боятись», а перемога за нами.
Щиро усіх здоровлю, особливо Михайла Сікору у зв’язку із його іменинами. Прошу передати привітання всім спільним знайомим нашим католикам-одновірцям. Хай Господь всіх благословить, особливо нашу молодь…