9.6 C
New York
28 Листопада, 2020
Інтерв'ю

Отець Теодосій Роман Грень: «Велика кількість покинутих дітей – це лакмусовий папірець морального стану суспільства»

Доктор Теодосій Роман Грень, ЧСВВ, віцеректор Папської колегії святого Йосафата, редактор Українського відділу Ватиканської дикастерії у справах комунікації, викладач канонічного права у папських вишах, розповів Департаменту інформації УГКЦ, чому важливо допомагати іншим та про нову волонтерську ініціативу «Маленькі мрії», духовним провідником якої він є.

Отче, ми мали великий сплеск волонтерської благодійної активності на початку війни в Україні, бо наша армія була гола й боса. Пізніше ця активність спала… А як зараз загалом виглядає ситуація?

Волонтерство у благодійній сфері – це, мабуть, один із тих позитивних феноменів, який сьогодні притаманний усім народам, адже в кожному куточку нашої планети є люди, які потребують допомоги інших, і є ті, які готові в різний спосіб їм допомогти.

Перш за все треба зазначити, що волонтерство та благодійність не обмежуються лише економічним сегменом, а охоплюють значно ширший спектр людської діяльності: комусь його фінансова ситуація дозволяє зробити більшу чи меншу грошову пожертву, хтось готовий посвятити іншим свій час, а хтось може долучитися до якогось доброго діла своїми талантами.

У волонтерстві та благодійності ці три складові дуже важливі, адже ідеальна організація благодійної діяльності потребує різних людей: готових допомогти як коштами, так і своїм часом чи здібностями.

Поштовхом до волонтерства та благодійності є, без сумніву, складна ситуація, у якій перебувають особи, що потребують, а також небайдужість людей до болю та потреб інших. Сплеск волонтерської активності на початку війни на Сході України, власне, був зумовлений цими двома чинниками: з одного боку, потребами нашого війська, яке було, на жаль, незабезпечене навіть найголовнішим, а з другого – небайдужістю багатьох наших співгромадян, які усвідомлювали, що в житті ми не самотні острови, а співвідповідальні одні за одних.

Дуже люблю цитувати Блаженнішого Святослава, Главу та Отця УГКЦ, який при різних нагодах наголошує на тому, що «байдужість вбиває». Завдяки цій свідомості багатьох наших людей, волонтерський рух був і продовжує бути досить активним та дієвим. І сьогодні як в Україні, так і в інших країнах світу маємо чимало свідчень того, що люди небайдужі, а навпаки – усвідомлюють своє покликання чинити діла милосердної любові, наказ якої вписаний самим Богом у серці кожного з нас…

Як і в минулому, так і сьогодні є багато волонтерських благодійних організацій та фондів, які здійснюють свою діяльність у дуже різноманітних сферах: від підтримки наших воїнів до сприяння здійсненню маленьких мрій дітей-сиріт, допомозі потерпілим від природних катаклізмів, охорони довкілля…

Вважаю, що неправильно було би стверджувати, що на сьогодні волонтерство і благодійність дещо пригасли, мабуть, у наш час на таку діяльність звертається менше уваги. Однак усвідомлення співвідповідльності за інших та небайдужість до горя потребуючих і надалі спонукають багатьох людей до благодійності й волонтерства. 

Що з християнського погляду людині дає те, що вона жертвує для потребуючих?

Як священникові, мені дуже часто доводиться чути від людей, особливо від тих, яких у житті доторкнувся великий біль чи страждання, запитання про мету людського життя: «Для чого я живу? Чому Бог привів мене на цей світ?». Запитання не з простих, однак відповідь можемо знайти на сторінках Святого Письма, де описано те, що Господь Бог сотворив людину «чоловіком і жінкою», тобто спільнотою двох осіб. Це свідчить, що задумом Творця було привести у світ людину, однією із головних характеристик якої було би вміння налагоджувати стосунки з іншими людьми. Іншими словами, входити у взаємини любові. Тому, можемо ствердити, що кожен із нас живе для того, аби дарувати свою любов іншим та бути любленим.

Мабуть, кожен із нас неодноразово чув твердження про те, що світом сьогодні керують гроші. Так, за гроші можна купити багато, але не все. Можна найняти працівників, але не вдасться придбати справжніх друзів, можна купити ліки, але не здоров’я, можна заплатити за тілесну близькість з іншою людиною, але не можливо купити любові…

Тому можемо зробити висновок, що світом керують не гроші, а любов, яка виявляється у всій своїй різноманітності та багатогранності: від любові Бога, що готова до мучеництва чи відречення від світу, до любові до потребуючого, яка виявляється навіть у складені невеликої пожертви жебракові.

Про силу любові маємо нагоду переконатись у нашому щоденному житті, коли дивимося на зусилля батька, який докладає великих трудів, щоб забезпечити гідне життя для дружини і дітей; коли бачимо втомлену жінку-матір, яка з великої любові забула про те, що означає міцний сон; коли роздумуємо про жертвенність наших воїнів, які готові навіть до пожертви свого життя за Батьківщину і рідних; коли подивимося на волонтерів, які впродовж довгих років невтомно намагаються підтримати наших хлопців на передовій… Саме так, любов – це велика сила, надзвичайний потенціал, дарований Творцем для досягнення мети людського життя.

Отож, ділячись чимось із нашими ближніми, ми, християни, виявляємо їм нашу любов та турботу, здійснюємо так наше життєве покликання, нашу християнську місію, виконуємо Божу заповідь любові, реалізуємо себе як Боже творіння.

Кажуть, що коли ти віддаєш щось, то тобі потім повертається сторицею. Це справді працює?

Кожен із нас у житті одержав дуже багато цінних дарунків. Передовсім, Господь Бог у співпраці з нашими батьками подарував нам найцінніший подарунок – життя. Цей дар Він зробив нам не за якісь наші майбутні заслуги чи за минулі заслуги наших батьків або інших родичів, але безкорисливо, з великої любові до нас. Подумаймо також про дар нашої віри, про наші здібності й таланти, про здоров’я, сім’ю, родину і друзів, про більші чи менші наші матеріальні статки, які дозволяють забезпечити наші потреби, тощо…

Щодня ми одержуємо численні дари від Бога, які не завжди зауважуємо і за які часто забуваємо Йому подякувати. Всі ці дари безкорисливі, адже ми їх одержали просто так, за них Господь нічого від нас не очікує взамін та не вимагає повернення з відсотками.

Безкорисливістю повинні характеризуватися також і діла милосердя людини щодо ближніх, зокрема тих, хто потребує. Якщо ми чекаємо на ту «сторицю» за наші добрі вчинки, пожертви чи волонтерське служіння, то ми ще не на добрій дорозі. Бажання чинити діла милосердя повинно ґрунтуватися на прагненні ділитися тими дарами, якими нас обдарував Всевишній.

«Даром ви прийняли, даром і давайте» (Мт. 10, 8), – навчав Христос Своїх найближчих учнів. Цими ж словами Він звертається сьогодні також і до кожного з нас.

Але коли роздумую над тією обіцяною «сторицею», то перед очима постає образ сім’ї. Люблячі батьки, коли бачать, що їхня дитина зробила щось добре, то їхньою природною реакцією є похвала та бажання у якийсь спосіб обдарувати дитину, хоча би смачною цукеркою.

Якщо батьки відзначаються такою поведінкою до своїх дітей, то хіба ж Господь, який є люблячим Батьком усіх нас, не захоче віддячити Своїм дітям за їхні добрі діла?! Тому, як християнин, я більш ніж переконаний, що жодне наше добре діло, вчинене щодо наших ближніх великодушно та безкорисливо, не мине безслідно, і Господь не забариться до нас із винагородою. Тому заохочую себе та вас до частих добрих діл, щоб ми мали не одну нагоду особисто перевірити, чи функціонує та обіцяна «сториця», чи ні…

В Україні, як ніде з європейських країн, багато потребуючих дітей. Інтернати, дитячі будинки просто переповнені дітьми, батьки яких спилися або просто від них відмовилися. Що не так із нашим суспільством, що ми маємо стільки покинутих дітей?

На жаль, я не маю статистичних даних про те, яка європейська країна очолює список держав із найвищим показником дітей-сиріт, однак ви слушно зауважили, що феномен сирітства досить драматичний у нашій державі. Коли ми говоримо про сиріт, то не маємо на думці лише тих дітей, батьки яких померли, але й тих, кого залишили після народження у пологовому будинку, від яких відмовилися уже після народження, чи тих, чиї батьки були позбавлені батьківських прав із причини якихось шкідливих залежностей.

До традиційного сирітства сьогодні можемо додати також сирітство з причини робочої міграції батьків, які залишили свою дитину на опіку бабусь, дідусів чи інших близьких родичів. Тому правда, що сьогодні в Україні досить багато покинутих із різних причин дітей, які позбавлені найважливішого – батьківських і материнських тепла й любові.

Хто винний? У чому причина цього драматичного явища? Переконаний, що не варто шукати поодиноких винних, адже, як я вже сказав, кожен із нас співвідповідальний за іншого, а отже, всі ми більшою чи меншою мірою винні у цьому явищі й всім вартувало би зробити іспит сумління, запитуючи себе про те, що ми можемо зробити, аби якось змінити на краще цю ситуацію.

Велика кількість покинутих дітей, на мою думку, – це свого роду лакмусовий папірець, який показує моральний стан певного суспільства. Чи може не бути покинутих дітей там, де не має пошани до цінності людського життя? Суспільство, де легалізовано переривання вагітності, де не цінують осіб похилого віку, де тягарем вважають людей з інвалідністю, не спроможне правильно вирішити проблему, пов’язану із феноменом покинутих дітей. Переконаний, що сьогодні потрібно розпочинати з духовно-просвітницької діяльності, спрямованої на те, щоби вказати на цінність людини як Божого творіння.

Цю діяльність необхідно вести на різних рівнях: сім’я, школа, вищі навчальні заклади, різні товариства, професійні спілки… Лише на сильній моральній основі можна випрацювати різні моделі, щоб посприяти зменшенню кількості покинутих дітей.

Кажуть, дитина, яка виросла в сиротинці, назавжди зранена і їй важко віднайти гармонію в житті…

Чимало розвинутих країн намагаються зменшити кількість традиційних домів-інтернатів, сприяючи усиновленню дітей-сиріт і поширенню домів-інтернатів домашнього типу. Не знаю, наскільки реалістична цілковита відмова в недалекому майбутньому від традиційних сиротинців, через які дітьми-сиротами опікується держава. Однак їхнє існування сьогодні дає можливість забезпечити дітям-сиротам базову опіку: дах над головою, харчування, загальну освіту й інше.

Дитина, яка провела свої дитячі роки в домі-інтернаті, без сумніву, понесе упродовж усього свого життя цей досвід. Незважаючи на те, що інколи сиротинці мають добру матеріальну базу, щедру підтримку жертводавців-волонтерів, яким небайдужа доля дітей-сиріт, правдою залишається те, що діти з тих домів не мають найважливішого – можливості втішатися присутністю і любов’ю своїх рідних батьків. Брак цього важливого для розвитку людини досвіту має як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивні, адже спроможні зробити особу значно чутливішою до питань сім’ї, виховання дітей, болю та потреб інших, а негативні, адже впродовж дитячого періоду, що є одним із найважливіших у формуванні особистості, людина була позбавлена материнської та батьківської любові, які є немов би киснем для живого організму.

Знаю, що Ви стали духовним провідником благодійного волонтерського фонду «Маленькі мрії». Чим він особливий?

На цей час в українському суспільстві діє чимало доброчинних організацій і фондів, які мають за мету допомогти державним інституціям якомога краще здійснювати їхні обов’язки щодо різних категорій осіб. Існують організації та фонди, які фокусують свою увагу на допомозі воїнам, інші спрямовують свою діяльністю на хворих, безхатченків і осіб похилого віку, а є й ті, які всіма силами прагунуть допомогти дітям-сиротам.

Благодійний фонд «Маленькі мрії», духовним провідником волонтерів якого я маю честь бути, – дуже молода благодійна організація, заснована на базі волонтерів-ентузіастів, об’єднаних довкола спільної мети – дарувати дітям-сиротам різні нагоди усміхатися. Якщо конкретніше, то наш фонд має на меті охопити своєю діяльністю окремі сиротинці Західної України, розташовані, перш за все, поза межами більших міст, адже, згідно із статистичними даними, саме до них найрідше доїжджають благодійні організації та окремі волонтерські групи.

Благодійний фонд «Маленькі мрії» ставить перед собою конкретні цілі: відвідувати дітей-сиріт таких сиротинців, присвячувати їм свій час, аби спілкуватися із ними та вислуховувати їх, організовувати для них майстер-класи та пізнавальні екскурсії, які сприятимуть їхньому загальнолюдському розвитку, сприяти здійсненню їхні маленьких дитячих мрій.

Особливість нашого фонду те, що ми прагнемо задовольнити і духовні потереби наших маленьких друзів. Під час зустрічей, спілкування, ігор та дозвілля волонтери намагаються показати дітям, що вони цінні й важливі для них, а також передати їм те добро і любов, якими наповнені їхні серця. Кожна людина  унікальна і багата Божими дарами, тому наші волонтери, хочуть ділитися з дітьми-сиротами тим духовним багатством, яке носять у собі та щоденно розвивають.

У чому полягає ваш духовний супровід?

Моє завдання дуже скромне і полягає у тому, щоб, перш за все, бути до диспозиції волонтерів, а також постійно пригадувати їм, що духовне цінніше, ніж земне; що солодощі, цукерки та фрукти дітям дуже потрібні, однак значно важливіше для їхнього майбутнього передання їм духовних цінностей та ідеалів. З цієї метою духовний провідник розпрацьовує теми для щомісячних зустрічей, які допомагають волонтерам особисто духовно зростати та збагачуватись, щоб потім було чим ділитися із маленькими друзями, яких вони періодично відвідують.

Духовні зустрічі із волонтерами, з огляду на карантинні заходи та моє служіння у Римі, відбуваються за допомогою сучасних засобів зв’язку й передбачають коротку духовну конференцію на одну з тем, зокрема щодо цінності людського життя, християнського милосердя, прощення, справжньої віри, справедливості тощо, після чого відбувається вільна дискусія й обмін думками на цю тему.

Окрім цього, духовний провідник є тим, до кого кожен волонтер у будь-який момент може звернути із якимось своїм сумнівом, попросити поради чи духовної підтримку. Особливо на початку діяльності фонду дуже важлива присутність священника, який допомагає як голові фонду, так і волонтерам розставити пріоритети, вибудувати піраміду цінностей та визначити межі діяльності волонтерської місії любові.

Сама назва «Маленькі мрії» говорить за себе… Чому важливо здійснювати дитячі мрії?

Одна з найбільш незахищених груп у суспільстві – це діти, особливо позбавлені материнської та батьківської опіки. Як вже було сказано, державні інституції роблять усе можливе, аби захистити тих дітей, забезпечити їхнє право на гідне життя та розвиток. Але попри ці найнеобхідніші речі діти мають також й інші потреби. У серці кожної дитини вирує безліч бажань, мрій, прагнень… У лоні сім’ї люблячі батьки цікавляться цими маленькими бажаннями та мріями і намагаються у міру своїх можливостей їх задовольняти. А хто ж здійснить мрії дітей-сиріт? Мабуть, у цьому і полягає особливість нашого фонду: прислухатися до дітей і, наскільки це можливо, здійснювати їхні мрії.

Признаюсь, я пережив свого роду шок, коли голова нашого фонду Люба Боднар після одних із відвідин дітей дому-інтернату в селі Лаврові розповіла мені про мрію одного хлопчика, який дуже сильно хотів мати свій футбольний м’яч. Це свідчить про те, які, часто маленькі, мрії вирують у серцях дітей-сиріт: маленькі і легкі для виконання для нас, але такі великі й дорогі для них…

Важливість виконання тих маленьких дитячих мрій має подвійну основу: найперше, аби подарувати трішки щастя і нагоду усміхнутися, але також це необхідно для формування їхньої особистості, щоби вони зростали та розвивалися в усвідомленні, що мрії здійснюються, що світ не без добрих людей, що сьогодні допомогли мені, а завтра, можливо, я матиму подібну нагоду принести радість комусь іншому.

Тому, користаючи нагодою, запрошую всіх вас ознайомитися із діяльністю нашого фонду, описаною на фейсбук-сторінці https://www.facebook.com/malenkimrii/ , та приєднатися до наших ініціатив своїм часом, здібностями і талантами або фінансовою підтримкою.

Над інтерв’ю працювала Оксана Климончук

Related posts

Блаженніший Святослав розповів про свою мрію

admin